Порода чау-чау є однією з найдавніших сторожових собак. Також вона надзвичайно популярна в якості компаньйона. У перекладі з китайської її назва означає “собака – кудлатий лев”, або ж “собака династії Тан”, яка правила Китаєм протягом 618-907 років. Існує жартівлива версія про те, що предками чау-чау є ведмеді, на що вказують і будова черепу, і анатомія собаки, а головне – блакитно-чорний язик. Втім ця теорія не витримує критики, хоча у подобається шанувальникам чау-чау. За кінологічною класифікацією чау-чау входить до групи шпіців, а серед його предків є тибетський мастиф.
. . . . .
Протягом історії назва породи неодноразово змінювалась – тибетський мастиф, собака варварів, татарський собака, однак вже понад сто років загальноприйнятою є сучасна назва: чау-чау. Чому саме так назвали собаку достеменно не відомо, однак вірогідними є лдві версії: перша версія стосується давньої назви собаки “чу”, за другою версією цю назву придумали англійські купці, які називали китайців, котрі мешкали в Британії chows I chinks.
У будь-якому разі дослідження науковців підтвердили, що чау-чау є однією з найдавніших порід собак, про це свідчать аналізи ДНК, вони є прямими нащадками старовинних примітивних порід собак, а їхньою батьківщиною є Північний Китай та Монголія, які відзначались посушливим кліматом. Перше документалььне свідчення про породу датується 150 роком до н.е. — археологи знайшли барельєф на якому зображено собаку, яка зовні схожа на чау-чау. При цьому у стародавньому Китаї та Монголії чау-чау мали дуже широке застосування – їх використовували для охорони, оленярства, полювання, вони навіть були їздовими собаками.
. . . . . .
Буддійські монастирі ретельно слідкували за чистотою родоводу чау-чау, вони вели навіть родовідні книги. Також монастирі обмінювались собаками, що дозволяло освіжувати родовід собак.
Водночас через закритість Китаю ці собаки не були відомими за його межами, зокрема у Європі — першим повідомив європейців про їх існування відомий мандрівник Марко Поло. Що цікаво — наступна інформація про чау-чау прийшла до Європи у 1785 році і вона була зроблема у книзі натураліста Гільберта Уайта.
Однак безпосереднє знайомство європейців із чау-чау відбулось лише у 1830-х роках, коли цих собак завезли до Великобританії. Відтоді англійські заводчики доклали чимало зусиль до покращення породи, тож добре відомі нам симпатичні чау-чау суттєво відрізняються від своїх китайських предків. В Європі вона використовується здебільшого в якості декоративної, однак може виконувати й інші функції.
. . . .
Цікаві факти Чау-чау
- Щодо синього язика чау-чау є китайська легенда: під час творення Богом неба допитлива чау-чау лизнула його, тож Бог зробив її язик синім.
- Незвичний колір язика чау-чау не є вродженим — у щенят він рожевий, однак з часом міняє коляр на синьо-чорний.
- У старовину у Китаї паперові гроші називали “чау”. Втім китайською назва собаки звучить як сунши-цюань або тан-цюань.
- Чау-чау не любить ходити по вологій траві та вважається однією з найакуратніших порід собак.
- Існує думка, що у Китаї чау-чау розводили для харчування, однак на практиці чистокровних чау-чау ніколи не їли, натомість вони були собаками-мисливцями та сторожами. Традиція їсти собак збереглася у Північній Кореї — у тамтешніх селах їдять однорічних чау-чау. Натомість у ресторанах Південної Кореї туристи можуть скуштувати собаче м’ясо приготовлене із чау-чау лише за окремою заявкою.
